Ностальгія та пошуки втраченої екзистенції або конструювання індивідуальної пам’яті в романі Патріка Модіано «Зниклий квартал»
Цілковитий, без сумніву справжній щоденник туриста, прибувшого відвідати славнозвісну столицю Франції. Щоправда вже вдруге, але перший раз ніби стара та затерта кіноплівка – геть вицвіла в кольорах та повна шуму. В наш час вже доволі відомий факт про те, що побачити один раз – не має практичного значення, адже лише повторне споглядання чи переживання будь-якого явища запевнює людську психіку в його вірогідності на відміну від ефемерного лоскутика пам’яті, з часом оброслого здогадками та уявою одноразово побаченого будь-чого.
Саме такий матеріал для досліджень дає нам творчість Патріка Модіано, зокрема на сторінках роману «Зниклий квартал». Феномен письменника на теренах літератури Франції постає в іпостасі неоднозначній та водночас вишуканій; недаремно прозаїка-модерністської епохи вважають класиком сучасного романного жанру. Невпинно сторінками переважної більшості його творів серед стін добре відомих міст проблискує ретроспектива та рефлексивне заглиблення в роки, припорошені пилом часу.
Роман П. Модіано є окремою частиною художньої культури кінця XX століття, оскільки він вступає в «діалог» із сучасними культурними (філософськими, естетичними, науковими) традиціями. Твір «Зниклий квартал» дозволяє побачити переломлення найважливіших тенцій літературного процесу кінця XX століття, багатьох соціокультурних проблем сучасності: ідеї про надособистість психології індивіда, про множинність і порожнечу суб’єкта, про «відчуження» свідомості, про багатогранність долі, про варіативність змісту слова в нескінченному варіативному потоці, про спустошеність світу що губиться в власних відображеннях.
Своїм творчим доробком прозаїк увіковічнює цінності та надбання французької культурної спадщини з її центром в місті Париж. Столиця, чиї вулиці, мости, собори не раз персоніфікувалися та були героями літературних творів як в прозі, так і в поезії. Багатство та многогранність Парижу пояснюється його винятковою історичною значимістю : це центр творення нації французів та відповідної національної культури, (яка врешті стає провідною для всієї Європи). Це релігійний, культурний, історичний центр.
Та крім всіх вище зазначених заслуг цього дивовижного міста, він ще й персоніфікується й постає символом першопочатку та джерелом екзистенції в історії головного героя твору.
Обриси Парижу на сторінках «Зниклого кварталу» стали текстуалізованою картою внутрішнього світу оповідача; картою – лабіринтом, дорога по якому складалася з поворотів та перепон як просторових так і часових. Подвійний\паралельний рух героя, загубившого свою ідентичність, встановлює зв’язок між минулим та теперішнім, долаючи 20-літню прірву, переповнену подіями які виявились порожніми перед очима не Емброуза Гайза, а Жана Деккера. Важливо відмітити, що між образом Парижу та образом головного героя простежується пряма відповідність в їхній природі, до того ж категорії співвіднесеності проглядаються в поняттях та субстанціях, які знаходяться поза антропологічним контролем, наприклад час та погода. Часова перспектива хронотопів дає нам два Парижа – теперішній, актуальний та доступний для всіх, та ще один – минулий, особистий Париж Жана, тому й справжній саме другий Париж , адже він – основа всього що постає перед очима будь-якого приїжджого чи туриста. В кожному з двох міст маємо й два героя – теперішнього Емброуза та минулого Жана. Здавалося б, минуле та теперішнє «я» належить одній людині, проте тепер герой каже, що Жана більше немає, є лише Гауз. Паралельність часового розгортання твору висвітлює погляд через лінзу концепту «письма» . Коли Жан оселився в Великобританії, він став письменником. Пишучи романи-детективи, герой подорожував фікційними лабіринтами-головоломками, вдаючись до самоаналізу. Проте, через 20 років він приїздить туди, де все почалося, але так і не змогло завершитись. Натомість перервалось.
Пройшовши через лабіринт, герой врешті дістається його центру, де зустрічає своє стрижень всіх хвилюючих митей його справжнього та псевдо-існування під маскою Емброуза, – людину, яка перевернула його життя та стала подією всього його часу. Пам'ять повертає людині «втрачений час».
Хронотопічні моделі міста є організаційними центрами основних сюжетних подій у творі. Мовою міста в тексті творчості Модіано є топоси вулиці, кафе, готелі, телефонні будки, квартири. Блукання містом героя-оповідача, представлене на поверхні сюжетної історії, при аналізі виявляється маскою несвідомого пошуку самоідентичності, маркерами котрої є: суб’єктивна оповідь, дискурс індивідуальної пам’яті, хронотоп міста.
В кордонах міста утворюється простір психологічного комфорту, необхідний для розвитку особистості. Архітектура тут з’являється як іманентне внутрішньо-зовнішнє.
Місто Модіано є стикуванням просторово-тимчасових граней, контрапунктом Людини та Світу, скрутка простору та часу, хронотоп. Контрапункт хронотопу розвертається в кордонах архітектури як в обрії буття людини у світі, в модусі культури. Це місто – специфічний простір, що мало залежить від об’єктивного розміщення конструкцій, тому що в ньому головна функція споруджень й інших речей – втілювати в собі відносини між людьми, заповнювати простір, в якому вони живуть.
Образ міста стає текстом : в нього вписуються фрагменти індивідуальної історії. Окремі такі фрагменти мають певні локуси. Звідси випливає ще одна важлива характеристика феномену міста : текстуальність простору. Пояснити це можна наступними рисами : текст має довжину в просторі, складається з окремих відрізків (ділянок простору) – значеннєвих блоків, які випливають один за одним в певному порядку, сформованим автором. Досліджуваному тексту властива категорія пов’язаності й відсутність розривів у лінійному просторі; у тексті може спостерігатися відносна переривчатість при зміні мікротеми, що не впливає на цілісність тексту в цілому; текст існує в часі і є трьохмірний : має розмір, обсяг і глибину.
Природу міста можна назвати візуальною, ієрархічною. Візуалізація міста відбувається під час процесу прочитання тексту про простійне блукання нібито одним й тим самим містом, що створює своєрідну мозаїку образів, яка знаходиться у постійному русі, як і герой що блукає ними. Перед нами постає лабіринтна структура.
Місто Патріка Модіано – це єдиний неподільний універсам, де дуже легко як віднайти, так і загубити себе. Віднаходження себе можливе лише проходженням через зміни, адже все незмінне залишається в пам’яті сірою та незрозумілою плямою, фоном, і тільки зміни наштовхують на роздуми та саморефлексію.
Розуміння навколишнього світу й самого себе виникає через розуміння «іншого», а саме через відношення «я – інший», через минулий досвід та сьогодення.
Варіативність локусів (літак, вулиця, кімната готелю\будинку, телефонна будка), англійські відповіді адміністратора на французькі запитання гостя... – все вище перелічене вказує на відірваність особистості від часо-просторової гармонії всіх цих локусів; вказують на різницю між плином часу зовнішнього та внутрішнього суб’єктивного часу. Кожен, хто бував в Парижі, стикався з цим, тому й ввійти в роль головного героя, бачити його очима та відчувати легку невпевненість при спілкуванні з французами на вулицях, – все це вже так знайомо. От і читач вже споріднився, злився з приїхавшим англійцем Емброузом до Парижу. Маємо пакт «Оповідач – Читач», причому оповідач навіть не запитує дозволу – дискурс його пам’яті відкритий. Оповідач дає можливість прямого обміну досвідом – настільки часті топоніми створюють об’ємну та неабиякої глибини картину сучасного міста.